Присвячується редактрисі газети «День» Ларісє Івшиной

та раднику Юлії Тимошенко Алєгу Мєдвєдєву

З'їзд потужної націонал-свідомої партії. Простора конференц-заля оздоблена державними прапорами, портретами бандеро-мазеп і дівочими віночками...

З динаміків долинає життєрадісна музика: «Лєнту за лентою патрони подавай, український повстанче, в бою не відступай!»

На трибуну піднімається Провідник – молодий дужий хлоп з пикою істинного арійця, якого щойно відірвали від плуга. Делегат у першому ряду шепоче сусіду на вухо:

– Ти читав у Інтернеті, що бабуся нашого Провідника того?

– Якого?

– Ну, того... не зовсім була українкою.

– А ким же вона була?

– Пишуть, жидівкою.

– Аби не москалькою!

Обидва щиро посміхаються від усвідомлення, як широко і по-еуропейськи вони мислять.

Провідник обводить залю орлячим поглядом:

– На повістці денній два нагальних питання. Перше – з ким ми будемо блокуватися на місцевих виборах. І друге, найголовніше – як зробити так, щоб українця навіть з першого погляду не можна було сплутати з москалем.

З рядів долітає репліка:

– Треба прийняти закон!

– Який закон? – питає з трибуни Провідник.

– Закон, щоб усі українці відрізнялися від москалів.

В залі одразу починається гармидер. Пропозицій стільки, що ніхто нікого не чує. Провідник вичікує, поки не вщухне цунамі, а потім державотворчо подзюбує кілька разів пальцем по мікрофону. Настає тиша.

– Панове, давайте по черзі.

З місця піднімається сивовусий делегат у вишиванці, схожий на Левка Лук'яненка:

– Треба, щоб усі українці носили вуса і вишиванки.

Провідник задумливо чухає себе нігтем по безвусій губі.

– Радикальне вирішення проблеми, – каже він. – І наочне. Але ідеологічно небезпечне. Наприклад, добродій Бандера не носив вусів. Якщо ми приймемо такий закон, діти в школі подумають, що він був москалем.

Усі глибоко замислюються. Питання, що на перший погляд видавалося таким елементарним, постає перед авдиторією в усій грандіозності. Перед внутрішнім зором делегатів проносяться душі загиблих за волю героїв. Деякі – з вусами. Деякі – без вусів. Кілька – навіть у одностроях січових стрільців. Пролітають герої лисі, як Шевченко. І бородаті, як Михайло Грушевський. Ні з того, ні з сього поруч з видатними мертвяками під люстрою (вище за всіх!) пропливає навіть Юля Тимошенко в обнімку з бабою Параскою. Видатні видіння викликають у товариства приємні спогади, але мають одну загальну ваду – вони надзвичайно схожі на москалів.

На трибуну тихими кроками видирається ще один делегат – теж безвусий, дуже схожий на колишнього секретаря КПУ по ідеології Леоніда Кравчука. Він м'якенько відтирає Провідника і примощується поруч з ним біля мікрофону.

– Пропоную розглянути питання всебічно, – каже він. – З наукового погляду. Правди ніде діти – маємо те, що маємо: звичайний москаль дуже схожий на звичайного українця. У нього теж дві руки, дві ноги і одна голова.

– Може, дві? – долинає репліка.

– Ні, дві голови лише у москальского двоголового орла. А у самого москаля – одна. Окрім того, він, як і ми, теж належить до білої раси, що надзвичайно ускладнює наше з ним відрізнення.

– Але всі москалі – угро-фіни! – реве хтось з задніх рядів.

– Звичайно, угро-фіни, – продовжує а-ля Кравчук. – Але це ще гірше. Угорці – давно в Европі. І фіни – також. То виходить, що угро-фіни теж справжні еуропейці, хоча ми з цим, звичайно, не погоджуємося і ніколи не погодимося. З політичного погляду, я б навіть не акцентував увагу на угро-фінскості москалів, бо це може вилізти нам не на користь – як то кажуть, боком.

Настає гнітюча тиша. Усі мовчать. Навіть Провідник, який хоче сказати щось дуже розумне, але у голову йому лізе лише одна, явно не оригінальна і до того ж недоречна думка: «Дмитро Донцов – видатний основоположник українського інтегрального націоналізму». Несподівано Провідника осяює ще й оригінальна думка – Донцов був москалем. То, виходить, що націоналізм нам також придумали москалі? Ця думка така страшна, що Провідник ледве не падає з трибуни. Його рятує юний свіжий голос з-під стіни. Це бере слово наймолодший делегат, що народився і виріс вже при незалежності і не знав москальського рабства – представник Спілки дуже національно-свідомої молоді.

– Пане Провіднику! – натхненно починає він. – Давайте внесемо до парламенту пропозицію, щоб усі свідомі українці обов'язково вживлювали собі хвости і носили їх, як на публічних закладах, так і у приватній обстановці. Це надасть нам можливість відрізнитися не лише від москалів, але й від несвідомих українців, які не люблять свою Батьківщину!

Кілька безкінечних митей заля мовчить, чи не знущається з них молодик? Може, це чергова підступна москальська провокація? Делегат-консерватор з вусами, як у Левка Лук'яненка, поважно прорікає:

– Хвіст – не вихід. Добродій Бандера, як відомо, не носив хвоста.

– Як не носив? – перебиває його кравчукоподібний делегат-ідеолог. – Ми не знаємо цього достеменно. Більшість фото Бандери зображують його лише до пояса, як на документи, або у повний зріст анфас у урочистій обстановці. Немає жодної світлини, де б цей наш найвизначніший герой знявся ззаду. Окрім того, більшу частину своєї героїчної діяльності добродій Бандера провів у підпіллі. Він міг носити у підпіллі хвоста, нікому його не показуючи, – наприклад, ховаючи у штани.

– Але ж ми не будемо ховати свої хвости у штани?! – заволав хтось з найрадикальніших делегатів. – Кого нам боятися?

– Нікого! – підтримали його. – Ми в своїй країні і можемо показувати свої хвости будь-де і кому схочемо!

З'їзд потонув в океані оплесків. Зі стіни навіть впав один з дівочих вінків. Ледве не попадали і прапори, але їх вчасно підхопили.

Сивоусий делегат під впливом загальної ейфорії змінює свою думку. Йому вже подобається ідея ходити з хвостом. «Це дуже націоналістично, – думає він. – Дуже свідомо. Вишию його хрестиком. Червоними та чорними нитками». А вголос запитує:

– Це справді можливо – вживити собі хвоста, щоб не розставатися з ним ніколи?

– Абсолютно, – заспокоює його юний автор пропозиції. – Ми живемо в час найфантастичніших технологій. Добродію Бандері про таке навіть не мріялось. Будете ходити зі своїм хвостом усюди. Навіть, страшно подумати, до клозети.

Наступні три години промайнули, як одна мить в обговорення питання про довжину хвоста, його товщину та ступінь волохатості. Пану Провіднику постановили вживити два хвости одразу – один, як усім, а другий замість булави – на відзнаку його високого суспільного статусу. Фінансувати кампанію охвостіння вирішили з державного бюджету, вимагаючи внесення окремої статті до Закону про розбудову нації. Всі так захопилися новою ідеєю, що навіть забули обговорити ще одну – з ким блокуватися на місцевих виборах? А коли згадали, то вирішили, що вона втратила актуальність. Бо з хвостами ні з ким блокуватися вже не треба – перемога і так у кишені.

І лише під вечір після смачного обіду з ковбасами та співами все товариство вирушило на екскурсію до зоопарку. Відвідали павільйон зі слоном, який здох нещодавно, готуючись до 20-ї річниці незалежності. Помилувалися на рожевих фламінго і гривастих левів. Але найбільше зацікавлення викликав вольєр з мавпами. Мавпихи та мавпенята стрибали по клітці, верещали, а один солідний впевнений у собі мавпун мовчки з почуттям високої гідності шляхетно висів на хвості і злегка погойдувався.

Затримавшись на ньому орлиним поглядом, Провідник відчув щось невловимо близьке і зрозуміле. «Наскільки ж вони схожі на нас, – подумав він, – на справжніх людей. А от на москалів – ані трішечки!»

Национализировано отсюда